"Пишеться мало,і то лише українською" десь так, Енді?
різнокольоровість подихів і тієї самої доби, я починаю тихо ненавидіти свої сторони.
ту саму блакитнооку наївність і репродуктивне щастя від надії. вона має свої краї,але зараз не про це.
потрібно знайти свої кордони після яких вже "не можна",після котрих звикання буде не таке разисте.
скажіть,любі мої,скажіть, яка частина мене себе не поїдає? яка краплина не розкладає кожну букву на думки і безчуттєвість?
скоро все буду зжерте моїми страхами, страхами перед страхом
такі чуттєві ноти ненадійності моїх посмішок
я не зтерплю
ні сьогодні,ні завтра
я не хочу, до дикості не хочу знову потрапляти у з"їдене тіло, де повністю розтрощена середина
на хвилі цукеркового,липкого щастя приходить сірі монологи
довгі, їдкі, каматозні, зимні монологи
монологи почуттів
а потім з"являєтся розум
той самий , не п"яний розум.
якого ти приходиш до спілкування коли вже пізно ??
коли вже до сліз пізно??
коли вже край?? коли вже все на краю??
ширми перед дитячим щастям, мила моя,мила моя дівчинка, ти так сильно себе ненавистно караєш, що навіть жалість тебе їсти не може, бо майже нема чого
дурна,лаконічна дитина зі своєю невмирущую романтикою, зі своєю довбаною наївність
боролася,трималася,жалілася,відчувала,гордо тішилася,раділа,плакала,цілувала
давно,роками,хворими годинами,секундами,поцілунками
дурна,дурна,дурна мрійниця
але,але ж, зараз через увесь потік моїх розливних,солоних сліз я так хочу, так хочу знати..
ні
не хочу
знаю
а скоро ще й відчую
відчую,відчуваю
все буде добре
добріше і тепліше,чем всі пройдені весни
все буде добре
після обіду
все вже добре